Як я переконав Crytek взяти мене на роботу.

З дитинства мріяв створювати ігри. Пам'ятаю, як писав якісь морські бої на калькуляторі МК-51. Років в десять я серйозно захопився програмуванням, в школі навіть допомагав вчителю вести інформатику, але програмістом так і не став.

Я побачив свій шанс, коли у 2005 році в Україну зайшла німецька компанія по розробці ігор Crytek. Вона була невеликою, але дуже яскраво виглядала на ринку. Все орієнтувалися на якість графіки і дизайну в їхній грі Far Cry (гра в жанрі «стрілялки» від першої особи, за чотири місяці після випуску продали 730 тис. копій гри. - Прим. ред.).

І хоча Crytek шукали тільки художників, я їм все одно написав: «Хлопці, художники художниками, але хто буде ними керувати?» Мені подзвонили і запропонували побачитися.

На зустріч до Києва прилетіли засновники компанії, всі троє братів Йерлі. І знаєте, це було як дотик до легенди! До того ж у мене вийшло переконати німців, що я їм потрібен.

Мене найняли менеджером проектів. У перший робочий день я думав, що зараз прийде якась команда, і ми почнемо креслити графіки. Але по факту виявилося, що треба створювати студію, наймати художників і керувати ними.

Crytek відкривав повноцінну філію в Києві. Мені з моїм партнером Ігорем довелося запускати бізнес і взяти на себе весь менеджмент.

Хлопці з Crytek привезли валізи з залізом. Ми зареєстрували компанію, відкрили рахунок з $ 15 тис., які передали німці, і почали працювати. Тоді, в 2005-му, нас було шестеро, а перший офіс нагадував підпільну квартиру.

Ми стали першою закордонною студією Crytek. Уже після нас відкрилися філії в Будапешті, Софії, Сеулі.

Як ми створювали Warface.

Ми в Crytek Kyiv розробляли гру Warface, один з найпопулярніших «шутерів» (жанр комп'ютерних ігор, «стрілялка». - Прим. ред.) в СНД. Але не все йшло гладко. Наприклад, кілька разів затримували зарплати місяці на три. Причому, такі ж проблеми були і в німецькому офісі. Але поки я працював в Crytek Kyiv, мені вдавалося вирішити питання з грошима і утримувати більшість людей.

Більше за все нам псували нерви проблеми з довірою до нас головного офісу. Німці довго боялися, що ми зробимо щось не так і приставляли до нас своїх людей, яких ми називали «зовнішнім спостереженням». У 2014 році протягом літа через такі призначення пішли п'ять топ-менеджерів, ми близько року відновлювалися і шукали людей.

А одного разу один зі спостерігачів, не порадившись з командою, пообіцяв інвестору за короткий час додати нові «фішки» в гру. Їх не було в проекті, та й в такі терміни зробити їх силами нашої команди було неможливо.

Довелося «воювати». Доводили братам Йерлі та інвестору, що такі люди шкодять проекту. В результаті наше «зовнішнє спостереження» пішло в іншу компанію. Там ця людина завалила проект з бюджетом більше, ніж $ 50 млн.

Незважаючи на всі труднощі, ми завершили роботу над грою Warface, яку можна назвати номером один у своїй ніші, як мінімум, в СНД. Зараз в Warface зареєстровано понад 30 млн осіб. А у 2013 році ми потрапили до Книги рекордів Гіннеса за кількістю гравців, що одночасно знаходяться на одному сервері. Їх було 145 тис.

Як я пішов з Crytek.

Більше 12 років київський офіс Crytek займався тільки Warface. У нас сформувалася сильна команда, яка втомилася роками працювати над одним і тим же проектом. Ми попросили Crytek дати нам можливість зробити новий проект, але у компанії не вистачало грошей на це.

Коли ми зрозуміли, що шансів немає, вирішили ризикнути. Два роки тому ми з частиною команди відділилися, щоб заснувати свою студію і з нуля розробити ідею для нової гри. За нами пішли 80 осіб.

Як ми стали партнерами Wargaming.

Для початку потрібно було швидко підготувати робочі місця. З офісом нам пощастило. Ми взяли в суборенду приміщення у Wargaming, одного з найбільших в світі розробників ігор (на початку 2016 року Bloomberg оцінило вартість Wargaming в $ 1,5 млрд - Прим. ред.). Ми були з ними у відмінних відносинах, і вони в нас повірили. Перехід команди в нашу нову студію Frag Lab зайняв 2-3 тижні.

З обладнанням було складніше. Гроші потрібно було заводити з-за кордону, а наша компанія ще не була зареєстрована.

Тоді я зателефонував одному з постачальників, якого знав ще з часів Crytek, і сказав: «Серьога, дуже потрібно залізо на $ 200 тис., але грошей у мене немає. І компанії немає. Але все буде, обіцяю».

Через 3 дні ми вже розвантажували техніку, за яку ми розрахувалися через пару тижнів. Тоді я зрозумів значення поняття «ділова репутація».

Так ми почали працювати над своєю грою в жанрі «шутер». Це стрілялка, як і Warface. Самотужки ми б не потягнули такий проект. Зате ми зрозуміли, що наш «шутер» зможе доповнити портфоліо гіганта Wargaming з його танками, кораблями і літаками. Це якраз те, чого у них зараз немає. Коли ми прийшли до Wargaming з пропозицією про партнерство та з готовою командою, вони зацікавилися і стали нашими видавцями.

Зараз гра на фінальний стадії. Такий масштабний проект займає близько трьох років, ми працюємо над ним трохи більше двох. Але я думаю, ми всіх здивуємо. У нашій команді більше 130 чоловік, і ми збираємося зростати ще.

Про любов до MINI.

З моєю першою машиною MINI була схожа історія, як із Crytek свого часу. Ми побачили авто разом із дружиною і відразу закохалися. Красивий, потужний, але коштував колосальних для нас грошей - близько 32 тис. євро. Я не міг заспокоїтися, і через пару місяців все ж взяв MINI в кредит.

Я отримав те, що начебто не міг собі дозволити, і це дало мені поштовх. Наче я досяг якогось певного рівня, і після цього можу розраховувати на щось більше.

У 2005 році я створив перший в Україні клуб власників MINI. На першу зустріч приїхало всього три автомобіля, але співтовариство поступово зростало. У 2007 ми разом вирушили на фестиваль до Голландії. У цій поїздці було вже дев'ять автомобілів. Потім ми їздили на гоночні фестивалі Silverstone у Великобританії та Paul Ricard у Франції. Туди від нас поїхало вже 20 екіпажів.

Мій MINI побував на всіх трьох перегонах. Найбільше мені запам'яталося, як я три рази їздив в ролі пасажира на справжньому гоночному MINI, де за кермом перебували професійні пілоти. Було і страшно, і дивно від того, які чудеса виробляє цей автомобіль на треку.

У 2013 році клуб довелося закрити, так як на його розвиток просто не вистачало часу. На початку цього року мою справу продовжили інші хлопці. Я їх із задоволенням підтримую.

Той самий MINI John Cooper Works 2004 року все ще зі мною. Зараз це не основна моя машина, а просто улюблене авто вихідного дня.

Ще я маю Mini Cooper 1965 року народження, ми з другом знайшли його під Полтавою. Він повністю прогнив, в підлозі - наскрізна діра, але він все ж доїхав до Києва своїм ходом. Ми його відремонтували, поїздили на ньому пару років, але потім потрібен був капітальний ремонт. На цьому етапі все зупинилося, але я мрію їм знову зайнятися.

Знайомство з MINI John Cooper Works.

Я їздив на новому MINI John Cooper Works п'ять днів. Цей автомобіль близький мені по духу. Я не люблю великі машини, але при цьому я маю високі вимоги до потужності і керованості. MINI John Cooper Works відповідає всім моїм запитам.

Так як я досить довго брав участь в аматорських автоперегонах, то знаю, що MINI на треках може змагатися з дуже великими і могутніми машинами.

Найбільше в новій моделі мені сподобалося поєднання агресії та комфорту. Вона серйозно еволюціонувала в порівнянні зі стареньким MINI John Cooper Works. Новим MINI простіше керувати, але при цьому він не втратив свій бійцівський характер.

Він проявив його ще у 1964-му, коли брав участь в ралі Монте-Карло. Тоді мало хто вірив, що така маленька машина на щось здатна, але MINI фінішував першим.

Мені знайомі відчуття, які відчував конструктор першого MINI John Cooper Works. Багато хто сумнівався, що я і моя команда можемо досягти чогось. Але ми довели, що можемо зробити успішний проект.

Коли за мною пішли 80 чоловік, щоб почати все з нуля, я знайшов якусь особливу внутрішню силу і більше не сумніваюся, що у мене все вийде.

Фотографії Григорія Веприка і Романа Маткова, The Gate Agency.